Ранок. Я виходжу з київського потяга і мчуся на зупинку, щоб доїхати в село до бабусі й дідуся. Автобуси тут ще ходять за розкладом і тому маю встигнути, а наступного чекати не менше двох годин. Влізти в автобус доволі складно та ще й з валізою. А вже там мимоволі посміхаюсь, побачивши рідні обличчя. Ні, нікого з цих людей я не знаю, але відчуваю в них якусь простоту, єдність і риси, характерні саме місцевому народу. Це переважно бабусі з тачечками, відерцями, повними чоної смородини чи малини, у хустинках, добрі та голосні. Молоді дівчата одягнені зовсім без смаку, у речі, що були модні в Києві рік тому, сильно розфарбовані та надушені дешевими солодкими духами. Мама весь час пропонує мені взяти з вокзалу таксі до села, але я не хочу міняти насолоду влиття в атмосферу міста на куплений комфорт. Пів години у спекотному, набитому людом автобусі стали своєрідним ритуалом, що збиває з мене пил пафосу «дівчини зі столиці», якщо він ненароком встиг на мене осісти.
Нарешті я виходжу на своїй зупинці і ..відчуваю щастя. Ось я стою на дорозі зовсім сама, у повній тиші і посміхаюсь від розуміння того, що я знову тут. Це село є близьким мені впродовж усього свідомого життя. Моє дитинство нерозривно пов’язаносаме з ним. Літо, літа, роки... Я неймовірно радію можливості вертатися сюди ще й досі, хоч вже і дуже рідко – тричі на рік по кілька днів.
Я йду по дорозі і мої босоніжки миттєво наповнюються піском. Відчувається запах коров’ячого навозу, десь вдалені гавкають собаки, а навколо мене приголомшлива тиша. Ця тиша несе в собі безмежний спокій, м’ягкість, нереальність, віддаленість від усього світу. Зараз тільки я і вона. Тут розумію, наскільки галасно у великому місті, скільки там сторонніх шумів, до яких ми звикаємо, але які непомітно давлять, руйнують зв’язок з істиними звуками природи...
Бабуся й дідусь точно знають час мого прибуття, а я точно знаю, що чекає на мене по приїзду. Так і виходить кожного разу. Дідуся виглядає мене з вікна, а побачивши, біжить з другого поверху, перестрибуючи у під’їзді через дві, а то й три сходинки. В хаті вони мене довго розціловують, оглядаючи з усіх боків, зітхають з приводу того, що я дуже худенька і відразу ж кличуть до столу, не давши ще навіть роздягнутися та перепочити.
Далі починається доволі мила і звична процедура, яка мене дуже тішить : бабуся намагається нагодувати мене усим, що в них є. Вона виставляє на стіл геть усе, що дідусь вже встиг придбати на базарі або привезти з дачі. Я довго і терпляче відстоюю свою фігуру та шлунок фразами та аргументами незмінними вже багато років. Врешті-решт з’ївши за раз стільки, скільки вдома з’їдаю за день, я чую бабусине : « Та ти ж нічого не поїла. Ну нічого, через годинку ще прийдеш»
Нарешті рідні заспокоюються і, підперши голову руками, готуються мене слухати при цьому задавши одне-єдине питання : «Ну розказуй, що там у тебе?» І я розказую про навчання, кавалерів, про маму з татом і про сестричку, про Київ, про Тимошенко і Черновецького. Вони уважно слухають, не перебивають, а коли я згасаю, - відправляють спати...
День. Я лягаю на м’яку подушку і відчуваю як злипаються очі. Я не є шалено стомленою або не виспавшоюся, це просто спокійна, врівноважена енергетика цього дому схиляє до сну. Це безтурботний, обідньо-літній сон, якого ніколи не буває вдень удома. На стіні страшенно голосно вистукую хвилини годинник і мені доводиться підвестись, щоб віднести його в іншу кімнату. А далі я засинаю на чотири години, крізь сон чуючи як іде дощ, і від цього ще більше не бажаючи розплющувати очі.
Вечір. «Прокинулась? Сідай їсти», - радісно вигукує бабуся ще здалеко побачивши мене. І я сідаю їсти млинці з медом. Такі смачні млинці більше ніхто не вміє готувати)
Сідаю біля відчіненого вікна і довго видивляюся на вулицю. На подвір’я повільно скочується сонце, осяює дитячий майданчик, верби і ще мокру після дощу яскраво зелену травицю. Я спостерігаю за дітьми, що весело бавляться на вулиці і поринаю у власні спогади дитинства. Вони всі тут: біля цих гірок і гойдалок, на цих деревах і у затінку під ними, на цій лавочці, отам, отут – всюди. Мені дуже хочеться зустрітись зі своїми старими сільськими друзями...я дзвоню у їх двері, сподіваюсь випадково зустріти хоча б когось на вулиці, але все марно: вони всі поїхали шукати кращої долі у технікумах, вузах, а то й інших містах...
З кімнати лунаюсь звуки телевізора і я приєднуюсь до дідуся, який передивляється новини по усім каналам, починаючи з російських. Він обурено розказує мені свої думки щодо політики, а я мовчки слухаю, бо не хочу сперечатися. Дідусь живе життям України, ВР, а я переважно своїм...
Потім дідусь іде спати, а я ще якийсь час переклацую канали, вибираючи з-поміж десятка українських. Хоча в Києві в мене 180 каналів, телевізор я майже дивлюся. Якось не вистачає аргументів для того, щоб дозволити своїй совісті спокійно спостерігати як я просто вбиваю час, переглядаючи тупі передачі та серіали. Є звісно і цікаві пізнавальні програми, але не вистачає часу і бажання їх відшуковувати серед хламу. Альтернативою для мене став Інтернет, де можна подивитися та прочитати будь-яку річ, що зацікавила, до того ж розглянути її з різним сторін ( точок зору) з меншими витратами часу.
В селі моя совість міцно спить. Я дивлюся про подорож команди Кусто в Антарктиду ( в дитинстві я передивилася здається усі фильми за участі цього славетного мандрівника), мого терпіння вистачає на 5 хвилин якогось серіалу ( я й не знала, що зараз штампують такі жахливі фільми), а більшу частину часу переглядаю рекламу, що йде одночасно по всім каналам.
Потім я беру ковдру і виходжу на вулицю. Там досить темно і вулиця осяяна лише світлом вікон та Місяцем. Навколо виспівують свою пісню тисячі цвіркунів і все це гармонує з моєю самотністю, душевним настроєм і думками. Я думаю про те, що день минув досить швидко, незважаючи на те, що не був наповнений подіями. Це був живильний день справжнього відпочинку. Треба визнати, що вдома таке буває не часто. Це відпочинок з віддаленістю від усіх планів, цілей, хвилювань, проблем, які так чи інакше тиснуть, заставляють мозок чи серце постійно думати чи відчувати, штовхати себе вперед; це відпочинок з майже не властивою в моєму віці безтурботністю, коли ніщо і ніхто не хвилює, не думаєш про завтра, дозволяючи собі про цьому геть нічого не робити сьогодні і не відчуваєш, що день змарновано. Ця легкість сьогодення, схожа на дежавю з дитинства, по-справжньому захоплює, заспокоює і робить щасливою...
А наступного дня...
До мене приїжджає подруга. Я пропоную їй поїхати на велосипедах за село – у поля спілої пшениці, квітучих соняшників, зеленої кукурудзи, у луга з різнобарвними квітами. Я одягаю білу майку та шорти( та ще беру з собою шовковий сарафан), щоб красиво виглядати на фотографіях, які ми плануємо там зробити.
І ось ми летемо назустріч вітру, весело виспівуючи і перемовляючись. Від’їжджаємо далеко і опиняємось у морі квітів та зелені. Навколо тільки небо і численні горизонти. Казка.
Раптом ми помічаємо чорно-синє небо і не встигаємо навіть зойкнути, як воно накриває нас зливою. І що я роблю? Я за секунду перевдягаюся і вибігаю на луг у сарафані. Подруга бере фотоапарат і вмикає мені музику на мобільному. І я танцюю під зливою, а вона знімає це все. Сарафан, промокаючи під дощем, все більше прилягає до тіла, а мокре волосся під час танцю б’є по щокам. Я щаслива як ніколи. Натанцювавшись я помічаю, що вдалені сташенно блимають блискавки, вдаряючи прямо в землю. Треба тікати. Я зі сміхом ледве стягую з себе сарафан і знову одягаю на себе шорти та майку, які за мить вже теж стають мокрими. Ми сідаємо на велосипеди і ..розуміємо, що не можемо поворушитись : грунтова дорога вся розбухла. Добре хоч, що зовсім не далеко є заасфальтована і ми тягнемо туди наші велосипеди. Вони стають важкими, покриваючись шаром багнюки, як і наші ноги, які вже чорні до коліна. Але все це дійство супроводжується такою дитячою радістю, щастям, розумінням романтичності та унікальності ситуації. Ми не переймаємось.
І ось уже мчимося крізь калюжі, бруд і стіну з дощу додому. На мені немає жодного сухого місця, біла одежа перетворилась на чорно-білий горошок, волосся розкуйовдилось і прилипло до обличчя, а по щоках стікають чорні краплі туші. Дощ теплий і мені навіть не хочеться повертатись додому, але треба через бабусю, яка вже напевно місця собі не знаходить.
Біля дому ми вимиваємо ноги в калюжі і забігаємо в хату. А далі : тазик з водою, чай, ковдра і тепла розмова.
Неймовірно щасливий день для мене, дівчини із іншого життя...
maska в друзья
