По данным исследовательской компании GfK Ukraine :

Индекс добрососедства свидетельствует о том, что Украина и Россия находятся в состоянии прохладного нейтралитета.

· Соседскими отношения между Украиной и Россией считают 21,1% россиян и 25% украинцев.

· 81,7% россиян указали, что ни разу не были в Украине после 1991 года, украинцев, не бывших в России после 1991 года, — 67,6%.

· Значение Индекса добрососедства (ИД) между Украиной и Россией составляет +11,41 балл (по шкале от –100 до +100), что по шкале Института изучения России означает соседские, нейтральные отношения. Для Украины индекс составляет +13,84, для России — +8,99 балла.

· В Украине более высокий индекс добрососедства, но он быстрее снижается, поскольку украинцы острее, чем россияне, оценивают негативную динамику отношений как между государствами, так и между народами.

· Ухудшение отношений между народами за последний год незначительно: для России соответствующий индекс составляет –3,68 балла, для Украины — –6,45. В то же время ухудшение отношений между государствами более сильное: в России — (–14,14), тогда как в Украине — (–17,40).

· 33,1% россиян считают оптимальным для своей страны опору на собственные ресурсы и укрепление независимости. В отношении своей страны так считают только 14,8% украинцев.

· Индексы общественного интереса к событиям как в своей, так и соседней стране в Украине значительно выше, чем в России, причем это касается всех сфер жизни общества: политики, экономики, культуры. Россияне стали достаточно апатичны к происходящим событиям в своей стране: около 40% указывают, что мало или совершенно не интересуются событиями в России.

Напротив, украинцы проявляют высокий спрос на такую информацию: около 70% проявляют высокий интерес к новостям из собственной страны и почти 50% к новостям из Российской Федерации.

Хех, як цікаво - прямо таки впровадили в життя схему, описану в "Медіа Сапіенс" Мінаєва...

Тут і черги біля банкоматів : спочатку підставні люди, а потім і справжня хвиля паніки..

І заказні записи у форумах, блогах, розповіді "особливо знаючих людей"

Тепер уже в новинах показують, бо пішло в народ, бо масове. Інформаційний привід. 

І хоч як не захищається і спростовує чутки "Промінвестбанк", але ж народ звик лякатись і нічому не вірити.  Його варто було тільки підштовхнути, розтормошити неспокій..

І все це так прозоро і на поверхні.. Але хто його знає..Це стає реальним.

Писати про вчорашнє можна тільки сьогодні, бо вчора не хотілося віддавати на слова ту купу позитивних емоцій, які виникли в мене під час відвідування театрального іспиту в студію «Чорний квадрат».
Це був другий тур. Іспит складали 40 учасників. Стоячи на сцені, перед усім залом, вони мали заспівати пісню, станцювати, розказати вірш, анекдот і життєву історію про себе. В залі був аншлаг)
Я просиділа там 5 з половиною годин… І це було неймовірно цікаво! За цей час стільки різних людей пройшло перед очима, усі зі своїм темпераментом, різною ступінню хвилювання, розв’язності, самозакоханості, невпевненості, манерою говорити, грати, співати, танцювати…
Віршів слухали тільки початки, а найбільше та найдовше прислухалися до історій. Які вони були різні. Таке враження, що провела час з 40 друзями, які поділилися чимось важливим… Так наповнює.. З цих історій можна дізнатись як людина ставиться до себе, наскільки є адекватною, що головного виділяє в своєму життя, наскільки воно в неї яскраве та насичене подіями. Хтось розказував про бійку в маршрутці, а хтось про кохання впродовж 5-ти років, а хтось про секс за 500 у.е. У кожного своє)
А танці та співи…ооо… Зал багато сміявся, але так по-доброму якось, сміялись з себе і самі горе-актори…
Сподобались жорсткі коментарі екзаменаторів. Це теж перевірка здатності бути актором – шокова. Якщо витримаєш зараз, то і потім нормально сприйматимеш конструктивну критику. Це важливе вміння.
Після другого туру залишать якусь кількість осіб і навчатимуть в театральній школі. Це як хобі, як здійснення дитячої мрії бути актором. Класна можливість для людей з вулиці, для юристів, логістів, лікарів, менеджерів – для всіх, хто відчуває в собі потребу грати на сцені.
І для мене також) Я страшенно загорілася ідеєю і самій спробувати. І хоча в мене немає достатнього таланту бути актрисою, але процесом виступу перед публікою хочу насолодитися. Хочу побачити як сприйматиме мене зал, почути оплески – барометр реакції глядачів чи сміх – радісні емоції. Люблю пробувати себе в різних іпостасях. Люблю активно і яскраво жити.
Цього тижня готуватимусь і 4-го жовтня піду на іспит в 1-й тур. Отак то)

Інколи дуже хочеться заговорити з незнайомцем. Підійти до нього і просто сказати «Привіт..» і поринути далі у розмову. І витягти його з метро, маршрутки чи домівки, зі шляху, куди він йшов чи їхав, з депресії, в яку був впав. І почути від нього щось важливе для мене, щось від чого всередині потеплішає. Пити разом десь чай, щиро говорити, наповнювати собою мить один одного, а потім піти назавжди чи залишитись назавжди..

Інколи дуже хочеться робити все без обмежень, говорити з кожним коли і скільки хочеться. Не перейматись через стереотипи. Мати причини заговорити з кожним незнайомцем, якого чимось виділила з натовпу. І робити це без причин.

Але так не відбувається.  Я так не вмію. Я боюся.

І мовчу…

І ми йдемо собі далі.. по своїх вагонах метро, по обраних нами маршрутах…

І кожен день невідворотно втрачаємо один одного…

Квартира, в якій я сьогодні побувала, знаходилась на Подолі у центрі міста. Вона мала дві кімнати з високою стелею, вузькі коридори і кухню метр на метр. На кухні була плита на дві комфорки, іржава мийка і маленька шафа. У шафі – по одній тарілці на кожного мешканця. Мешканців було чотири : дві дівчини і два хлопця. Звичайно ж, вони приїхали підкорювати Київ...
Ми сиділи в залі. Один з хлопців приніс нам чаю і чорного хліба. Він намастив його гірчицею і із задоволенням наминав, вдихаючи аромат свіжості. Це була його вечеря. 
Він сидів переді мною – в халаті і капцях, а позаду висів радянський килим і стояв сервант. Цю квартиру вони знімали і вона була дуже старою.
Казав, що мріє бути телеведучим. Хоча за освітою чи то менеджер, чи то економіст... 
Коли згодом зайшла до його кімнати, то побачила, що він читає книгу уголос – тренується. 

А потім він зібрався гуляти. Вийшов до мене і я його не впізнала. Стиляга. На ньому були вузькі джинси, чоботи до коліна поверх тих джинсів, красиве пальто, перчатки, модна шапочка, ще й сережка у вусі, якої я раніше не помітила. 
І він пішов підкорювати Київ....
Зовсім інший пішов...

Приємно інколи спостерігати, що рекламна ідея, яка виникла в голові у мене, через тиждень-два з’являється на вулицях майже така сама)))
Отак от вийшло з рекламою Яндекса. Кияни мали б бачити білі плакати з написами типу : „Дід Піхто. Яндекс - знайдеться все.” або з іншими запитами... За два тижні до цього я помітила, що на мої записи на Хайвей чи у блог приходять з Google чи Яндекса під дуже дивними запитами. Склала собі невеличкий списочок.. І подумала, що це можна взяти за основу, ідею.. Так воно і вийшло)) А ось і цей список : 

1. фото супер дівчини
2. в чому сенс життя
3. малюнки барби
4. чайник с печкой
5. "Я - різна"
6. казка про кохання
7. казка про людей і слова
8. Я у старість прийшов як додому
9. стихи человек
10. Стіх про лето
11. Майстри фігурок з пластиліну
12. навіщо вивчати історію
13. сучасні кобзарі
14. якісні фото свічок

Цікаво розпитати людей, що саме вони шукали, створюючи такі запити) І чи знайшли?)
Ось я зараз шукаю „ Забезпечення мінімізації вартості залучення інвестиційних ресурсів з різних джерел”. Вже майже знайшла)) 

Пишіть хто може/хоче і як це краще зробити.

Я би хотіла поїхати цієї осені з великою компанією.

Так чудово подорожувати зручною машиною по Україні. Всередині тепло, музика, смачна хрустка їжа, а за вікном хай навіть дощ, але УКРАЇНА! Ці її такі різні простори, села, маленькі чи великі міста. Усе хочеться подивитись. Уже багато де бувала, майже всі області об’їздила, щоб мати загальне уявлення. Цього літа проїхала більше 4000 тис. км. І ось зараз лише на цих вихідних – 1000. Це уже звично і зручно!)

Ось тепер побувала у Хмельницькій області. Вона така красива : купа річок, озер, лісів... все дуже зелено. Села стоять на вершинах схилів і звідти такі краєвиди... Їздили подивитись державний курорт у м. Сатанів. Там лікувальна вода, як в Трускавці. Тільки Трускавець розкручений, а тут ще все тільки починається. Запаси води 257 кб.м, а використовується тільки 16...

Природа дуже гарна.. Такий „випад із цивілізації” . Навколо схили, вкриті лісами, величезне озеро, майже біля дверей санаторію є річка і ти коли виходиш на балкон, то вона прямо під ним протікає. Ну де ще так можна пожити? Кльово! Навколо газони, все так гарно зроблено – як то кажуть „Як в Швейцарії” )) І все це в низині, тому в суботу весь день мело вологим пилом. Дивишся в повітря - наче злива, а стоїш під ним і не мокнеш. Так прикольно!))

В неділю ходили до штучного водоспаду. 90 хвилин пішки – хороша розрядка для міських жителів. Так киснем надихались, що спати прямо на галявині хотілося лягти. Кисень хилить до сну... Отак-то гарно я провела вихідні.

Попереду наступні подорожі : восени хочу в Чорнобиль( тільки компанії у мене охочої до того немає), а на Новий рік знову поїдемо в Карпати. Там взагалі краса)

Дівчинка в маршрутці : „ Мамо, послухай який ми віршик в дитячому садочку вивчили: Барвіночок у полі...” „Циц! Ми в маршрутці. Тут люди. Вдома розкажеш” – мама миттєво перебиває дитину. Дівчина насуплюється, відвертається до вікна і мовчить всю дорогу. Люди... Виходить при людях не можна розповідати віршики, а ще сміятися, голосно говорити, розповідати про себе і ще багато таких „не можна”. А чому? Не можна і все. Бо так заведено за нормами! Іншої відповіді дорослі не можуть придумати. І вже в ранньому віці ти намагаєшся себе обмежувати, стримувати, замикатися у собі, відвіртатися від людей, щоб не отримати від мами по жопі чи по губам за свою „непристойну поведінку”. 
Хлопчик схвильовано тицяє пальчиком в небо : „ Татко, дивися яка величезна луна і вся світиться. А навколо стільки зірочок...” „Тьфу... Ну і шо? Іди швидше, дивися під ноги, бо перечепишся, а потім не плач мені”- чоловік навіть не глянув в небо. А завтра він не гляне на квіти, на дерева, що вже починають цвісти, на цікаве відображення у калюжі чи вітрині магазину, на жовту будівлю, на чудернацьку хмару. І хлопчик вже не гляне. Бо навіщо? Тільки вперед. Тільки на те, що вигідне. Тільки на головне. А навіщо ці всі романтичні деталі ? Навіщо сентиментальні захоплення і зітхання? Так навчили.
Потім такі дівчинка і хлопчик виростають. Вони скоріше за все виховані, стримані на людях, коротше все як треба! Стають дорослими, вбивши в собі дитину за численними „так не треба”, „а що люди скажуть”..
Повільне збайдужіння, замикання у собі, недовіра до людей.. Тут багато нюансів.
А потім – „Вибачай, я закрита людина. Не говоритиму про свої емоції, не радітиму назовні ( а чи всередині радітимеш?). Хочеш – відкривай мене”. 

Намагаючись почати пост з простих прикладів, я несподівано занадто закрутила все до неможливості логічно вивести текст до потрібної мені теми.
Цей пост я хотіла написати про свободу. Про свободу бути дитиною, так само сильно відчувати, схвильовано пізнавати життя, радіти новим враженням та відкриттям, не змушувати себе весь час ховати емоції...
В цьому криється таке джерело сили, щастя. І тоді життя не набридає, і все ще гостро відчувається і ДИВУЄ!
 

 Прокинулась, і штори довго не хотілось відшторювати. Вони в мене жовто-зелені, тому в кімнаті тепло. 
А на вулиці темно і дощ…бррр…
Пробіглася зранку під дощем до банку. Ще зачинено. ЗАРАНО!
Поїхала на REX.
Подивилась, послухала, подумала..
Зустрілась зі своїм чи то знайомим, чи то другом з Одеси. Він директор рекламної компанії, тому з ним вже третій рік відвідую події, пов’язані з маркетингом чи рекламою. Разом нам цікаво.
Роздивлялись купу стендів і дійшли до стенду з годинниками. Просто так обмінювалися враженнями і я тицьнула пальцем на той, який мені найбільше подобається. А він взяв і купив мені його... зі словами „ Просто за то, що ти є така!” „HAAS&CIE” – інкрустований фіанітами і з перламутровим циферблатом)) Так приємно. А особливо тому, що це без підтексту. Я впевнена, що без підтексту.
Потім він поїхав, а я тишком-нишком кожні десять секунд роздивлялась мій годинник)) Раніше я не орієнтувалася в часі..., а тепер буду....

І ще про вибір. Сьогодні такий простий приклад описав складну схему вибору...)
Я довго чекала маршрутку, що забирає прямо з виставки.. А її не було. І кожну хвилину мучив вибір: ну довго ще чекати, РЕЗУЛЬТАТУ НЕМАЄ, а може краще пройтися до зупинки і доїхати чимось іншим? Не витримала і пішла. Вже здалеку побачила, що вона таки приїхала і люди вже розсілися по своїх місцях. А я ще йшла. 
В громадському транспорті була страшна тиснява. І ми міцно застрягли в пробці. Повзли. А я мучилася вибором : може краще вийти на наступній зупинці і швидко вже дійти пішки?, а далеко йти прийдёться? Не витримала – вийшла. Йти пішки довелося далеко, та ще й той трамвай врешті-решт мене обігнав. Висновки робити не хочу. Ця ситуація – алегорія.
Приїхала до себе на район і таки бігла до банку, бо до його зачинення залишалось 15 хв. А там черга. Усе. ЗАПІЗНО!
Отакий от день.

Читала нещодавно три книжки сучасної української літератури. Я тут не буду робити висновки про всю сучасну укр. прозу, а хочу сказати лише про прочитане. Це „Клітка для неба” Василя Слапчука, Андрухович „Московіада” і Дзвінка Матіяш „ Реквієм для листопаду”.
У всіх них є спільне і те, що мене, на жаль, розчаровує. Це форма подачі, яка, здається, являє собою 90% сенсу написання книги. Тобто здається, що вони почали писати книгу аби тільки показати як добре вони вміють закручувати слова у речення, вигадувати чудернацькі словосполучення, стрибати з думки на думку ( і це так круто! Ану спіймайте хід моїх думок), мати свій власний неповторний стиль. А от того великого НАВІЩО, ЩО вони хотіли сказати цією книгою – я не бачу, немає...
„Клітку для неба” зараз не пригадаю...зовсім...Жодної сторінки з 275 не пам’ятаю..
„Московіада” була цікава за змістом, але перенасичена формою подачі.. Пів сторінки перерахувань тих, кого побачив головний герой, - це вже занадто. І якщо зняти оту всю мішуру, то що залишиться? В цілому задум мені сподобався, і думаю, що почитаю Андруховича ще.
Книга Дзвінки Матіяш справила найбільш неоднозначне враження. Кожна окрема сторінка сама по собі дуже цікава роздумами, які схожі на ті, що щоденно спалахують і в моїх голові і не встигають бути записаними. А вона, таке враження, що носила десь у голові записуючий пристрій і швиденько то все виливалось на папір. Авторка, здається, геть не думає про читачів. Що хочу, те й пишу. З одного боку підкупає така свобода стилю, а з іншого я би сказала, що це книга „одного дня”. І знову ж таки – жодної сюжетної лінії, глибокої ідеї, місії... Але вона хитро викрутилась, написавши в кінці книги, що її можна читати з будь-якої сторінки.. вдвох...і говорити про написане. Це і мені так відчулось. Приймається)
Але все ж такі книжки швидко забуваються, не залишивши нічого у душі. Хоча, можливо, це і є сучасність – не залишати нічого у душі.

П.С. А зараз я взялася читати „Український менталітет” О. Стражного написану чомусь російською мовою. Подивимось...

 

...Знайти раптом у когось свою фотографію, яку раніше не бачила або яку колись давно подарувала, не залишивши у себе копії. Дивитися тепер на неї довго-довго і бути зворушеною : невже це я?, а коли ж це було? Роздивлятися її уважно, придумувати чи згадувати свої емоції в цьому кадрі, що йому передувало і що було після того. І дуже радіти несподіваному подарунку з минулого...

Всі фотографії, позбирані у численних фотоальбомах, побачені, показані тисячі разів. Кожна з них має свою історію, що повторювалася мимовільно кожен раз при перегляді знімку, тому й не забулася. А ці нові старі фото ще не мають історії і її тепер можна придумати ( згадати) яку завгодно.

Уявивши знімки, що завжди були вдома, можна побачити витерту від погляду до блиску свою постать і, можливо, тих, хто поряд, і притрушені пилом деталі. Так цікаво оживляти фото, витираючи поглядом пил зі стола ( а що ж ми накривали на стіл 10 років тому і що тепер?!), з власноруч намальованої картини на стіні, з випадкового перехожого, який незрозуміло чому втулився в кадр. І тепер оживають на фото домівки, чоботи, написи, посмішки, горизонти, все те, що випадково потрапило в кадр і тепер також творить його історію...

Дуже хочу сісти поряд, обійнявшись, і довго-довго розказувати історії фотографій...як історії мого життя...

Вчора ввечері тато говорить : " Я тут в обідню перерву набрав в Гуглі наше прізвище. І відразу вивалилася ссилка на твою сторінку на ХайВеї. Зайшов почитав твої твори. Ти ВИЯВЛЯЄТЬСЯ добре пишеш!" :))))))

Вчора вдягаю сукню і підбори. 
Ненавиджу підбори.
Але за літо про це забуваю і знову їх вдягаю.
Так починається осінь.
Іду повільніше нікуди, хоча хочу бігти.
Я звикла швидко ходити, тому й зараз намагаюсь. Втрачаю туфлі. Застряю у піску. Провалююсь у дірки.
Ненавиджу підбори. 
Ненавиджу ще й за те, що сама їх обираю і ніхто мене до цього не примушує...
Здається додому не дійду. Нові туфлі дуже труть, та ще й ці підбори...
Шльопаюсь на першу зустрічну лавочку, щоб відпочити. 
Ми з моїми підборами не самі – на нас уже дивиться хлопець. Він думає, що ми присіли до нього і уже посміхається.
Якби він мені сподобався, то в майбутньому ми могли б розказувати чудернацьку історію нашого знайомства на лавочці, якій завдячуємо підборам в 10 см.
Але я просто знімаю туфлі...

Сьогодні вдягаю джинси і кросівки.
Така я щаслива.
На радостях йду швидко-швидко, майже біжу.
Сьогодні я для себе.
В маршрутці хлопець шепоче на вухо : „ Ти дуже красива!”, але ми з моїми навушниками робимо вигляд, що не чуємо і відвертаємось до вікна...
 

Якось на ХайВеї мене вразила проза, що була написана начебто мною і наче як раз сьогодні. Мені захотілося зв’язатись з дівчиною, яка в цей момент відчувала те, що і я. 
Я написала їй в аську і вона дуже зраділа і здивувалась. Нам захотілось поділитись історіями, які стояли за написаними словами, емоціями. Далі відбувалось щось дуже дивне... Ми писали уривки, слова... і вони наче складались в одну історію... історію того, що ми обидві дуже добре відчули і розуміємо якнайкраще. 
Навіть не задумуючись домовились зустрітись. Це було так просто, так наче цього просто не може не бути тепер...
У мене було дуже хороше передчуття перед зустріччю. Так, наче в житті з’явиться нова близька і потрібна людина.
А далі... наше спілкування при зустрічі 9 вересня було на грані містики, фантастики, мрій, анти стереотипності... Так дуже рідко буває. Щоб бути близькою людині, спілкуватись на глибокі душевні теми зазвичай доводиться проходити купу цілком зрозумілих і виправданих етапів, кроків : тут і час, і поступове, спочатку несміливе відкриття себе, і спостереження, аналіз, висновки, знову час, багато розмов... і знову багато розмов і от тоді.... можливо ви будете рідні, близькі... і знати Справжнє життя один одного...
А тут ми обидві відчули, що можемо/хочемо без цих всіх етапів. І однаково навіть це пояснили : „ Ти МОЯ людина!” І хоча це дивно і розпливчасто звучить – це відчувається дуже сильно і відразу. Моя людина – це людина, яка захоплює, з якою хочеш спілкуватися годинами і не стомлюєшся, яку розумієш і хочеш слухати, якій відразу довіряєш, яку відразу знаєш, навіть не знаючи нічогісінько про її життя, розмови з якою потім неодноразово згадуєш.
І, на жаль чи на щастя, такі люди трапляються дуже рідко. Саме тому вони стають особливо ОСОБЛИВИМИ. І цей день запам’ятовуються і душа світиться...і чекаєш, що ж буде далі...
І чекаєш тисячної розмови, яка буде так само живити, як і перша..
У нас 4 години пролетіли як одна хвилина. Розійшлися по домівках і відчули, що не наговорилися. Ще й в асьці продовжили. Здається, за день я дізналася про неї більше, ніж про деяких за рік... Так само багато сказала і я, хоча останнім часом багато мовчу про себе. 
Отакий от радісний початок. А попереду зустрічі, розмови допізна, кав’ярні, гарячий шоколад, театри, і справжня рідкісна дружба двох споріднених душ.
Ми впевнені...
 

...Я збираю всі листи, які мені колись написали і які написала я. Їх дуже багато – далеко за тисячу... Мені здається, що колись я захочу їх прочитати... В них стільки людей, стільки їх життів, переживань, радощів. Всі листи розбиті по папкам : Саша, Оля, Денис... Можна відкрити і згадувати, які ми були тоді і що нас хвилювало. Деякі листи я не хочу читати. Я хочу забути їх і прочитати потім через багато років.
Так просто... одні листи змінюються іншими, від інших людей. Змінюються адресати, змінюється те, що я хочу їм сказати, змінююся я.... так невідворотно, неусвідомлено. А пошта все пам’ятає і все міряє. Від дати до дати...
Так дивно... моє життя, люди, спілкування залишилось в цих електронних листах, відміряних датами та кілобайтами .
Ось любовні листи від одного хлопця змінились листами від іншого... Спокійно так. Наче сміючись над тим, що було „між цим”, над складнощами і надіями, які тут не помітні. 
Ось хтось перестав писати...
А комусь не наважилась написати я...

А ще в мене є дві скарбниці – два ящика повністю набитих паперовими листами. Читати їх – це особливе дійство. Я тому, може, рідко це роблю.. бережу відчуття таємничості, забуваю, щоб потім знову пригадувати..
Нещодавно мені конче захотілося прочитати один конкретний лист. Мені здавалось, що я не можу пригадати з нього щось важливе... Ми якраз тільки переїхали і всі речі стояли в кімнатах ще не розпаковані. Я дуже довго і настирно шукала коробки, а потім шукала той лист... Буває...

Зараз пишу мало...вже майже забуваю як це і про що можна писати. Весь час відволікаюсь на короткі приватні повідомлення, часом порожні діалоги в асьці, на телефон.. І після цього нічого не лишається...
Повідомлення не відправлено – Адресата не знайдено – Немає нових листів...
 

Она сидела на полу
И груду писем разбирала,
И, как остывшую золу,
Брала их в руки и бросала.

Брала знакомые листы
И чудно так на них глядела,
Как души смотрят с высоты
На ими брошенное тело...

О, сколько жизни было тут,
Невозвратимо пережитой!
О, сколько горестных минут,
Любви и радости убитой!..

Стоял я молча в стороне
И пасть готов был на колени,-
И страшно грустно стало мне,
Как от присущей милой тени.

(Ф.Тютчев)

 

Цю кофтинку я більше не носитиму. Я знаю це зараз, але намагаюсь приховати це знання думками про те, що колись таки ще вдягну її. Вона красива, хоча й не улюблена, і її можна було б носити ще три роки, але до неї вже прийшло моральне старіння. Воно висить на ній численними спогадами подій, на які вона була вдягнена. Їх вже забагато...
Я кладу її на верхню полицю шафи – темний закуток для речей, які вже віджили своє. Я не можу їх викинути. Просто навіть не уявляю як це : просто взяти і викинути у смітник чи порвати на ганчірки для пилу? А як же діти-сироти чи власні не дуже забезпечені родичі з дітьми? Я не можу викинути речі, так само як не можу викидати квіти і вони стоять у мене зів’ялі довго-довго, доки мамі це не набридне і вона не переламає їх навпіл та не запхне у відро для сміття. 
Бабусина квартира є світом, де живуть мої старі речі. Мої, мами, сестри і таткові. Спочатку я збираю у себе цілі сумки, а потім, десь двічі на рік, ми їдемо до неї у гості і беремо ці речі. І вони стають бабусиними. І це вже її відповідальність і це вже вона має їх викидати.
Бабуся не вміє викидати речі. ЇЇ трикімнатна квартира набита ними згори до низу. Вони стоять в коридорі, під столом, ними забиті обидва балкона та чотири шафи. Деякі вона роздає сусідським сільським дітям, мамині – бере собі, дещо продає. Але загалом і вона приростає до цих речей і не може викинути жодну. Вона вважає це багатством.
Дуже довго їй здавалось, що ці речі ще стануть нам в нагоді, що мода повернеться. Вона й досі зберігає сарафани молодості моєї мами, і коли я приїжджаю до неї, то витягає їх усі і заставляє міряти. Вона дуже хоче, щоб це мені підійшло, сподобалось і я забрала це з собою, а отже засвідчила б, що вона не дарма зберігала їх двадцять років...
Інколи мені здається, що її квартира – це музей мого життя. Ось мої підгузки, і вона береже їх для моїх дітей, бо вони – „натуральні, хлопові. Зараз таких немає”. А в цій блузочці я йшла в перший клас – яка ж вона маленька. Ці червоні шорти я носила в десять років, а зараз, сміючись, пробую їх на себе натягнути. А от в цьому я познайомилась зі своєю подругою. Тут можна несподівано віднайти речі, про які я зовсім забула. А тепер бачу, згадую і вони блимають мені з минулого спогадами.. Я нанизую на них минулі події.
Коли йде дощ вона витягає з закутків мій светер, курточку, жовті штанці, приносить з підвалу старі кросівки. Я одягаю це все і стаю тією собою, що була років так п’ять тому. Це так дивно.
І мабуть заради цього варто зберігати речі. Не знаю, ми просто не можемо їх викидати...
 

Літній happy end

Вечірнього трамвая сьогодні не було аж 20 хвилин і тому я мала змогу добре роздивитися дівчину, що стояла поряд. Вона мала яскраво рожеве волосся, низенький зріст, щось у носі, щось у губі, болти у вухах, пірсинг. Вдягнена у кєди, шорти до коліна та реглан з крейзі малюнком, а на шиї замість прикрас висіли величезні навушники. Гадаю, що в наш час таким описом такої зовнішності вже нікого не здивуєш. А я і не збиралася)

Мої думки полетіли трошки в іншу сторону, аніж подальші роздуми про стиль, сучасну молодь, tмо і т.ін.

В наш час і так досить важко знайти собі пару, людину, яка б підходила тобі, розділяла твої погляди, принципи життя, мала щось схоже з тобою...  І яку роль відіграє в цьому отака от зовнішня самоідентифікація? З одного боку приваблює „своїх”, дозволяє відразу вирізнити схожу на тебе людину в натовпі ( це якщо стиль яскраво виражений, як то емо, готи , хто там ще буває?), а з іншого це ж на скільки звужує коло потенційних партнерів?!) З такого розрахунку можна навіть приблизно порахувати скільки процентів людей з усієї київської молоді залишаються після відсікання усіх „але” і підходять саме тобі))

От наприклад, я ніколи не подивлюся на хлопця з яскраво вираженим стилем „супер-пупер сучасного хлопчика” ( шарфікі, маєчки, сережки, платочки, джинсікі з матнею до коліна чи навпаки з дірками де треба і де не треба). Зі 100% скільки таких по Києву ходить?) Десь 30%... я не придивлялась...

Залишається 70%..

Мені не по дорозі з тусовщиками, кльовими пацанами, нереалізованими діджеями, що піддіджеєють у себе вдома, казановами, ловеласами, мачами тощо. Таких теж відразу видно.

Припустимо залишається 50%..

Я не спілкуватимусь з хлопцем, в якого одна рука зайнята пляшкою пива, інша – сигаретою, а обіймати мене він планує третьою ногою. Я не проти куріння чи пива, я проти сигаретно-пивного образу життя, коли це замінює усі радощі життя і сприймається як його незамінний атрибут..

Враховуючи перехресність аудиторій ( пити пиво так само можуть і супер модні хлопчики, яких я вже викреслила зі списку) відсіку наобум ще десь 7%

Залишається 43%

Далі варто відмітити просто-напросто неприємну для саме мого ока зовнішність. Це ще, на жаль, відсотків так 25%

З 18% матюкатися як трактористи можуть 4%, знаходитись у „вічному пошуку роботи” – 2%, дьоргатись, підгигикувати, дуркувати, мати дивну міміку – 2%.

Залишається 10%..

І це ж тільки за зовнішніми ознаками, які відразу можна розпізнати!!! А скільки ж залишиться відсотків, якщо викреслити усіх не розумних, не цікавих, не надійних, не активних ... і далі за списком? 1%? Чи 0,5?

Виходить, що шанси зустріти свою половинку – мізерні!!!

Ой, краще б трамвай скоріше приходив, а то я й не такого надумаю.

А якщо серйозно, то ну їх ті кляті списки і відсотки, бо на щастя „любов зла – полюбиш і козла”.

)))

Былинка полюбила Солнце... Конечно, на взаимность ей трудно было рассчитывать: у Солнца столько всего на земле, что где ему заметить маленькую неказистую Былинку! Да и хороша пара: Былинка - и Солнце! Но Былинка думала, что пара была б хороша, и тянулась к Солнцу изо всех сил. Она так упорно к нему тянулась, что вытянулась в высокую, стройную Акацию. Красивая Акация, чудесная Акация - кто узнает в ней теперь прежнюю Былинку! Вот что делает с нами любовь, даже неразделенная...

Віра була епізодичною людиною у моєму житті. Ми тільки починали бути молодими – розважалися, приваблювали, сміялись, ходили на танці та мріяли про велике кохання. Про кохання мріяла я, а Віра пізнавала його в численних побаченнях з безликими хлопцями, які були для неї способом розважитись та натренувати своє серце перед чимось великим. Вона була тендітна, ніжна і романтична, як і я, і легковажна та пустотлива, на відміну від мене. З нею було весело і легко, хоча не можу похвалитися великою кількістю спільних зближуючих моментів. Ми просто розважалися : втеча від п’яних залицяльників на дискотеці, пляшка вина на двох, пісні на все горло під зірками, емоційні розповіді про вчорашні побачення. У неї був хлопець, якому здавалось була відведена роль „щоб був”, бо в той же час вона не задумуючись крутила романи з іншими хлопцями. Я була геть не така. Вірна та надійна, щиро кохаюча лише одну людину. Хлопця у мене не було. Чомусь відчувала, що хочу раз і назавжди, а потрібної людини для „назавжди” не було. Я хотіла сім’ю. А Віра хотіла літати, отримувати подарунки, сидіти при свічках, надсилати смс-ки, гратись у кохання...       

Того року Віра вийшла заміж. Так неочікувано для мене сказала „Досить” і вийшла заміж за того, що був поряд незважаючи ні на що. Ми дивились її весілля на відеокасеті, запиваючи емоції шампанським. Батьки дали їм гроші і вони купили однокімнатну квартиру, де тепер ми дивились її весілля... Віра була серйозна та закохана, зовсім інша... „Я нікого не згадую.. Нічого не хочу. Тільки він і наше майбутнє” – оце вона казала. Розповідала про сімейне життя, намагаючись оминати важкі моменти...

Потім ми загубились. Я пішла тоді і ми цілий рік не зідзвонювались. Не знаю чому. Закрутились у своїх життях. Вони в нас були різні. Мені було з ким мріяти про сім’ю, а вона вже жила нею. Якось ми зустрілись на вулиці. Вона була вагітна – на восьмому місяці. Запросила до себе в гості. „Квартиру ту ми продали і купили двокімнатну для нашої дівчинки” – Віра швиденько вводила мене в курс свого життя. Вона налила мені зеленого чаю, ми всілися на підлогу і розглядали їх альбоми з фотографіями. Вона, він – тут, там... В її очах так само як і раніше горіло щастя, впевненість, щирість. Вона не схиблювала, не говорила про випадкові романи, не жалілася на тяжку долю дружини. Я дивувалась і зачаровувалась нею.

- Ну а ти? Скоро там зі своїм одружишся?

- Ми розійшлися.. Пів року тому... – я опустила очі.

- Шкода...Така ж любов була. Ну а далі що? Як ти живеш? Розказуй - Віра налаштувалась уважно мене слухати.

- Живу добре, цікаво. Вчуся....ммм.. гуляю з різними людьми, книжки читаю, ходжу в кіно чи театри.. Зараз у мене нікого немає.

І що це? Я читаю в її очах співчуття, наче оте все, що я розказую життям не зветься, наче це все тільки прелюдія до життя. І ось вона відкрила справжню формулу щастя, а я її досі й не підозрюю. І все це щастя – в сім’ї, дитині, можливо роботі... А ці всі дрібнички типу фільмів, зустрічей, прогулянок у незвичайні місця чи ще чогось викликають лише жалість і бажання підтримати : „Ну нічого. І ти колись заживеш справжнім життям. І все у тебе буде”. Йшла від неї з дивним відчуттям порожнечі. На те воно і життя, що в кожного своє. Можливо, і хотілося б бути на її місці, але якщо моє місце зараз не в ТАКОМУ житті, то чого його сумувати? Цінний кожен день. І не треба намагатися підігнати його під бажання майбутнього. А просто брати те, що є зараз і насолоджуватися цим. Хай це навіть буде просто фільм чи прогулянка з людиною, яка завтра ж загубиться з іншими...

Жити зараз...

 Я хочу написать о таком условном слове как «навязываться», которое даже существительного не имеет ( навязка что ли? Ну ладно – можно заменить синонимами – липучка, приставака, непонимающая нифига в твоём пофигизме). Из-за границы «Я не хочу навязываться» , расчерченной на почве даже невинно-лёгкого равнодушия со стороны второй особы, очень много замыслов и желаний так и не осуществляется. На каком-то моменте у человека что-то щёлкает и он говорит себе : « Стоп. Я не хочу навязываться. Я ничего больше делать не буду.» А ведь так хочется делать!!! Ну тогда почему бы не расширить эти границы, ведь кто, как не ты, их установил ?! Хотя не у многих хватает сил делать что-то продолжительное время без ответной реакции. И появляется страх : « А вдруг я навязываюсь. А вдруг я надоел? А вдруг я предложу это, а меня просто уже пошлют…?»  Ну и что? Вот тут и выбор: либо пугаешься всего этого и останавливаешься ( точно ничего не получив),  либо идешь вперёд без всяких ограничений ( даже если тебя и остановят, во всяком случае ты продвинулся дальше, а значит познал больше на этом пути). А ещё лучше, когда всё честно с обеих сторон и когда «Стоп» говорится вовремя, если надо…

 

 

Вот так бывает:

Смотришь на кого-то

Холодным до безумия взглядом

В моменты,

Когда горит все внутри,

А он и вправду думает,

Что естество твое

К холоду привычно

И не выносит тепла.

 

А еще странности возникают,

Когда смотришь

С производящей впечатление

Горячностью, а в итоге

Понимаешь, что ему это привычно,

И никакого впечатления

Монотонность тепла

Не производит.

 

Сесть бы напротив

В анатомическом кресле

И долго-долго смотреть

Прямо в глаза,

Не моргать и не отводить взгляд,

Даже если покатится

Несмелая слеза,

Ни тепла и ни холода

Не излучая при этом.

 

И так до тех пор,

Пока не откроется

Клапан внутри.

И вот тогда уж

Можно будет закрыть глаза

И тихо заплакать

Оттого, что так долго

Приходилось играть,

Излучая то резкий холод,

То монотонное тепло.

 

 ( Автора не знаю)

 

 

На мою думку, бути фанаткою чи, кажучи більш м’яко, - шанувальницею якихось відомих осіб зовсім не погано.  Це солодкий, цікавий, мрійливий період для молодих сердець. Багатьох він оминає, а у всіх інших неодмінно закінчується. Але якщо ви вже вирішили бути фанаткою або є нею, то треба прожити цей період на користь собі, взяти з нього по максимуму, вчитись і розвиватись. Як? От про це і хочу розказати.

Мабуть більшість з шанувальниць не задумуються скільки всього вони могли б отримати проявивши себе, підключивши здоровий глузд до ситуації „зірка-шанувальниця” і правильно себе поводячи. Більшість обмежуються колекціонуванням фотографій ( в Інтернеті їх тепер море, а раніше доводилось шукати газети з зображенням улюбленої зірки і підшивати їх в папочку), перечитуванням усіх інтерв’ю з зіркою, переглядом усіх можливий передач з улюбленцем ( навіть в дві години ночі) , порожніми балачками і обговореннями на форумі і ...мріями! Постійними безпідставними мріями : „ Я ВІДЧУВАЮ,  ЩО МИ СТВОРЕНІ ОДИН ДЛЯ ОДНОГО. Я КУПЛЮ БІЛЕТ НА ЙОГО КОНЦЕРТ, СТАНУ В ПЕРШИЙ РЯД.., ВІН ПОБАЧИТЬ МЕНЕ І ВІДРАЗУ ЗАКОХАЄТЬСЯ. Я НЕ ТАКА , ЯК УСІ!” Подібні роздуми „ не таких як усі” мені доводилось читати сотні разів і вони викликають посмішку. А хіба це не інертний, пасивний, завчасно програшний і легкий шлях? Чому ж його обирають?) Бо так простіше перечекати період закоханості, фанатизму, „страждати”, кричати на весь світ про кохання, а потім неодмінно сміятися над „тією дурочкою, якою була” або взагалі не хотіти згадувати той час. Не думаю, що у когось з фанаток таки вийде отримати „любов на віки”, але щось інше, - більше, ніж те, що вони мають, отримати можна. Я це по собі знаю. І тоді не довелося б притуплювати очі, згадуючи той час, а можна навпаки з радістю, приємністю і може навіть гордістю згадувати себе і свої дії.

На прикладі себе хочу розказати про інші можливості + дати декілька порад.

Мова піде про таких відомих осіб як Вітас та Віталій Козловський.

 

 1)Вітасом я захопилась в 13 років, це був 2000 рік – момент його появи на естраді. Спочатку були ті ж банальні збори фотографій, статей, школа виживання перед осудженням друзів : „ Фууууу.. як ти його можеш слухати?”  Інтернета в мене тоді не було, Вітас жив собі в іншій країні, а я не знала жодну людину, яка б розділяла моє захоплення. Концерти в Україні не відбувалися. Я два роки потрошку збирала гроші на його концерт і сама оплатила білети та дорогу собі та бабусі, яка відправилася зі мною в Росію. Пам’ятаю, я сиділа в 3-му ряді і не вірила своєму щастю. Це були безмежно сильні емоції істинної шанувальниці  Артиста. Саме артиста, а не чоловіка, людини. Я ніколи в нього не закохувалась. Таке буває) Після концерту я потрапила до нього в гримерну і спілкувалася з ним трохи один на один. Колись я думала, що цю розмову ніколи не забуду...

Потім в мене з’явився Інтернет і життя змінилося. Я потрапила в віртуальний світ його шанувальниць, де я була не одна. Почалось спілкування на форумі, листування з дівчатами з різних куточків Росії чи України ( Вітас дав нам причину для зближення, а потім ми просто подружилися і писали здебільшого про своє життя). Будь-яке угрупування так чи інакше є пірамідою, поділяється на класи. Можна сказати , що на горі піраміди був Вітас, нижче йшли люди наближені до нього, ну і т.д. Отже, якщо розуміти принцип піраміди, то рух нагору буде більш продуктивнішим. Тебе піднімають люди, перескочити просто так нагору неможливо. Чи то за інтуїцією, чи то за збігом обставин, але завдяки особливим людям, які мені почали довіряти і вважати своєю, я піднімалася по цій пірамідці все вище і вище. Я знала телефон Вітаса, багато особистих подробиць з його життя, інформацію, яку ніколи не напишуть в газетах. Не скажу, що це мені було потрібно : телефоном я жодного разу не скористалася, мене просто тішила обставина, що він в мене є, в той час, як у мільйона фанаток – немає. Потім в 16 років я стала модератором форуму на його офіційному сайті. Тисячі людей приходили туди спілкуватися, а для мене це була така почесть, особливо коли мене в приватних повідомленнях просили розказати щось про Вітаса, тобто я відчувала, що стою вже не на тому рівні, як усі, хоча починала звичайною дівчинкою шанувальницею...

В 17 років я разом з хлопцем, якому на той час було вже 24, заснувала Всеукраїнський фан клуб Вітаса і стала його Президентом. Все було серйозно!) Ми зробили сайт, об’єднали людей, зробили купу цікавих речей. Така діяльність багато чому мене навчила. І не так тут все просто, як можна подумати.

Коли мені було 18 років, Вітас приїздив в Київ з концертом. Не буду вдаватися в подробиці як , але ми домовились про зустріч після концерту. Добре пам’ятаю ситуацію : я стояла на вулиці біля чорного виходу палацу „Україна”, осторонь від усіх, бо двері вже окупував натовп фанаток.  Я з посмішкою спостерігала за ними : вони були мого віку, майже всі з фотоапаратами, календариками, дисками для автографу. Коли вийшов Вітас, вони страшенно заверещали, почали протягувати руки і ручки. Охоронець відтіснив усіх, а Вітас за секунду, не давши жодного автографа, вже сидів в своєму лімузині. І я бачила ці розчаровані і засмучені обличчя шанувальниць... А що ж вони хотіли? Оці стандартні верещання, істерики, плакатики, фотографування хіба приведуть до цілі? Через деякий час я вже сиділа з Вітасом в його лімузині .. десь пів години.. він навіть поспівав мені трохи мою улюблені пісеньку) Отак от...

Можливо Все, тільки треба собі це уявити, дозволити і щось для цього зробити...

 

 2) Захоплення Козловським було короткочасним, але цей період приніс дуже багато вражень, спогадів і подій. Для того, щоб описати все, що я отримала за рік перебування „поряд” з ВК, знадобиться не одна і не дві сторінки. Але мені ліньки описувати, та і читати це все більшості, окрім тих самих фанаток ВК, буде не цікаво. Тому напишу якомога коротше.

В Київ я приїхала як дівчина з провінції, яка взагалі не знала міста, ніде не бувала і не мала жодної знайомої людини тут. Все, що я зробила, це вступила в фан клуб, проявила себе адекватною людиною та стала заступником його Директора. Тоді те, що здавалось таким далеким і неможливим для мене, опинилось зовсім поряд...

Спілкування... це багато значить в світі „пірамідок”. Моє вміння мене не підвело. Далі почались дуже цікаві часи. Можна сказати, що завдяки Віталіку я пізнала Київ з його гламурним життям, тусовками, концертами, світом шоу-бізнесу ( можливості трохи побачити його з середини). В фан клубі сформувалась деяка свою підгрупа „особливих”, яких Віталік вже знав по іменам  і які йому допомагали, отримуючи при цьому і свої від цього переваги. І я там була і я так жила) Всі інші залишались просто фанатками, просто членами Фан клубу, які збирали фотки і тусувалися на форумі. А чому? Тому що не змогли знайти в собі сили піти далі, не вистачило винахідливості, наполегливості.

Отже, що я отримала!)) Зустрічі з ВК обмеженою компанією, безкоштовний прохід на будь-який концерт, де виступав Козловський ( частенько він особисто проводив з чорного входу повз охоронців), спілкування з іншими зірками ( звичайно ж ми мали змогу бути за кулісами. Наприклад, я тричі була на Пісні року саме в гримерках, де перебувало одночасно близько 30 зірок. Підходь – спілкуйся, на здоров’я. Згадується, як Віталік ховав нас в своїй гримерці від суворих охоронців, які виводили з гримерок усіх осіб без спец. бейджиків. Всіх вивели, а нас ні), тусовки в клубах. На його особистих концертах чи презентаціях кліпів я побувала на всіх. Більше того. Ми ходили на репетицію його першого сольного концерту у „Фрідомі”, бо теж були там задіяні. Перший сольнік був тільки по запрошеннях, а я там була) Також на халяву попила Пінаколади на його презентації кліпа в „Арена Сіті”, це теж була закрита вечірка. Більше того!) Мене запросили виступити там на презентації суконь від Анни Бублик. І я поїхала до неї в бутік і переміряла купу суконь за кілька тисяч гривень, поки не вибрала собі. Чи змогла б я дозволити собі це при звичайних обставинах? Оце я і називаю „інші переваги і можливості від періоду фанатизму” . Що ще? Та купа всього. Візити в редакції журналів, на телеканал М1, участь у зйомках програми ( оце було круто потім спостерігати себе по ТВ цілу годину), автограф сесії, де ти не стоїш у черзі фанаток, а організовуєш їх...., поїдання заморських небачених доти фруктів, які  ВК привіз з „Гри Патріотів”. Одного тижня я бачила Віталіка 5 днів підряд. В такій ситуації, ти вже перестаєш бути пристрасно закоханою ( безнадійно!) фанаткою, а можеш перейти в команду його помічників, знайомих, друзів... це вже хто як зможе! Чи це не краще?

Розумієте, є ціль, а є процес до її наближення. Гадаю, що варто зробити його цікавим, насиченим та продуктивним, тим паче, що ціль навряд чи буде досягнута.  Тоді все інше не буде таким гірким, а навпаки!

Тож якщо я когось розізлила своїм вихвалянням, то моя ціль досягнута. Бо, може, це когось розтрясе, змусить задуматись і почати діяти по іншому. Хоча яка мені різниця? Ніякої. Просто добра вам бажаю, любі фанатки!

Це коні. Під час процесу катання на конях відчуваю себе безмежно і абсолютно щасливою, мабуть, ще й тому, що така можливість випадає мені не часто. Це особливі, неповторні години мого життя...

Ця пристрасть з’явилась в мене зовсім нещодавно – рік тому. Тоді я вперше сіла на коня і три години ( одна в сідлі) каталась по лісу. Страх пропав відразу, бо не боюся впасти і переламати собі якісь частини тіла. Я готова йти на такий ризик заради інших чудових переваг, але й не відчуваю, що щось погане може зі мною статися, бо...це моє...я довіряю своїм відчуттям і коням.

Спочатку боліли руки, ноги і спина, але це така приємна втома..., а зараз вже нічого не болить, бо навчилася правильно триматись в седлі.

На цьому тижні я двічі каталась на „Куклі”. Ми з нею дуже схожі)) Вона дихала теплом в мої руки, а я безперестанку гладила її чудову на дотик шкіру... З усіх коней – вона найвища.

А потім ми скакали степом аж до моря... І мені хотілося все швидше...майже галопом...

А коли їхали назад, то нас накрила злива. Шалена. Коням не можна скакати, коли мокро, а тільки повільним ходом. От я їхала верхи 30 хвилин під дощем... Неймовірні відчуття. Я була в захваті, хоча мої штані вже міцно прилипли до мокрої коняки, а мокре седло ледве тримало мене. Але я завжди ЗА такі ситуації. Це щось інше, ніж завжди.

Через два дні я знову приїхала на конюшню. Це був вечір. Вп’ятьох ми знову вирушили через степ. На цей раз вдалині виднілося море, а над ним яскраво червоний захід сонця. Ми так швидко скакали, що пил стояв столбом, прямо як в фільмах. Було красиво. Потім ми стояли на березі моря і дивились як сонце закочується. А назад – вже темрява. І ось знову степ, а навкруги ніч, над головою море зірок, і цвіркуни в усю співають. Про таке навіть не мріяла. Довго пам’ятатиму.

Є речі, які настільки захоплюють, що в цей час живеш наче іншим життям.. не думаєш ні про що і ні про кого, а тільки радієш як дитина. Це такий відпочинок для душі. Добре, що є таке в мене...

Сиджу я значить у селі, а на вулиці дощ кілька днів хлющить, я вже й занудьгувала. Аж раптом жаріща у 35 градусів вдарила. Як то в дівчаток водиться : чим більша спека, тим менше одежі. От і я не відстаю: начепила на себе дві поворозочки схожі на шортікі і маєчку і гайда на вулицю. Хоча не зовсім то швидко в мене вийшло, бо поперек дверей встала моя вєздєсуща бабуся : « Ой лишенько, та хіба ж отак можна по вулиці ходити? Хіба ж отак в Києві ходять?» «Ходять, ще й не такі ходять!» - посміхаюсь я. Бабуня залишається думати про світ, який незрозуміло куди котиться, а я вже йду пішки під палаючим сонцем у сусіднє смт. Хочу сказати, що це смт ( Ківшарівка)  тепер дуже круте, бо з нього сам Антоша Савлєпов з Квест Пістолс, і кожний другий тепер вважає себе крутим, бо знав його особисто. От я дійсно знала, бо років так десять тому займалась з ним в одній групі на танцях та ще й подумувала в нього закохатись, бо він тоді був смазлівєньким чорнявим хлопчиком.

А всю цю тіраду я розвела не для того, щоб попонтуватися, а для того, щоб наголосити, що і в селі, і в смт, і в сусідньому місті всі один одного знають – така собі велика дєрьовня. Молоді тут лишилось небагато, тому всі один з одним вже перезустрічались, переконались, ну і т.д. Зустрівши на дискотеці дівчину і лише дізнавшись її ім’я, наступного дня хлопець вже знатиме усю історію її стосунків із Мішкою, Пєтькою та Ваською, дайть ілі не дайоть, скока дєнєг просіть і такі інші важливі для стосунків речі. Так шо бідною овечкою прикинутися ніяк не вийде. Бідні дівчата, бідні хлопці…

І тут з’являюсь я. Нове обличчя, нова кров, нові можливості для спраглих до кохання хлопчаків. І вони безсоромно витріщаються на мене, роззявляють рота, і по них я читаю питання : « Що за дівка така незнайома? Гарна чи шо…» А далі найслабші, найневпевненіші в собі цигикають услід, свистять, підзивають банальними закликами «кісь-кісь-кісь», щоб приховати свою неспроможність підійти до мене і познайомитись. Але є й інші)

Від несподіваного гудка ззаду я аж підскокую. Оговтавшись помічаю поряд на дорозі вантажну машину з піском, а з її вікна виглядає білобрисий парубок і махає мені кєпкою, посміхаючись на всі 32. Їдь собі!)

В маршрутці до мене підсідає двоє парубків : один конопатий, а інший добре відгодований. Обидва на літо коротко стрижені і видно як їх чоло вкрите крапельками поту, наче листя росинками. Вони не довго думають над оригінальним способом познайомитись і починають з «Давай знайомитись». Мій mp3 розрядився і я маю себе чимось зайняти по дорозі, тому займаю себе ними. Граю в гру «А що буде, якщо не викаблучуватись?» Я старанно відповідаю на всі їх питання ( а між тим задоволено слідкую за їх розвитком, постановками та напрямленням), посміхаюсь, кліпаю очима, спочатку зацікавлено знаходжу, а потім обговорюю наших спільних знайомих. Коротше, веду себе як супер-пупер прімєрная дєвочка. А хлопці на радостях вже приготувались записувати мій номер мобільного. А я їм «Чао бамбіно» і вибігаю на зупинці.

Буквально через годину до мене пристає ще троє хлопців. І куди всі дівчата з міста подівались? Ну гаразд, полялякаю і з цими, але вже попереджу про безперспективність, а тому безсенсовість нашого спілкування і подивлюсь через скільки хвилин вони від мене втечуть. « Я панімаєтєлі  мальчікі дєвочка нє мєстная. Сталічная я» - кажу їм. « Та ми б тебе помітили, якби ти була нашенська» - вже пригнічено відповідають вони.

-         Ну не помітили ж раніше, коли я тут жила..

-         Жила? Де? Коли? От блін… таку дівчину з міста відпустили.. Чому ж ми тебе ніде не бачили : ані в барах, ані на дискотеці, ані в когось на хаті..?

-         ( Не говорю, а думаю) Бо я вчилась…вдень, бігала танці і ще на купу гуртів за інтересами, по вечорах читала книжкиі спілкувалась з людьми, які «на вулиці не відомі», що стати тією, якою я є і бути там, де я є зараз… Обрала собі таке майбутнє.

А потім ми ще трохи побалакали про далекий і незвіданий для них Київ. І розійшлись по своїх майбутніх.

 

І це ще не кінець, але ліньки описувати.

….Повернувшись в Київ треба буде відшкрябувати загрубілі п’ятки, робити манікюр, епіляцію, вишіпувати брови, бо тут таке не покатить))) То тільки в дєрьовні можна бути першою, та і то не довго)